"Мамо, візьми мене на ручки!"

Зміст:

    Якось знічев’я гортала я одну радянську книжку, адресовану молодим батькам. Наткнулася на одну новелку, що мала на меті на конкретному прикладі спрямувати думку читача у потрібне русло.

    Сюжет такий: до подружжя з маленькою дитиною завітав у гості старий друг – педагогічне світило. Новоспечені батьки, користуючись нагодою, запитали поради у світила: як треба виховувати дитинча? Світило попередило, що у перші місяці життя немовляти між ним та батьками починається… війна. І, якщо батьки її виграють, то буде добре всім, а якщо програють… У цей момент дитина заплакала – і жінка взяла її на руки. Світило зітхнуло: «Все, ви програли свою війну»

    На жаль, у ХХ ст. за таким принципом було виховано кілька поколінь. Нашими мамами та бабусями дитина сприймалася якщо не як військовий супротивник, то, принаймні, як перешкода на життєвому шляху.

    Що і не дивно. В умовах, коли мама не мала змоги зосередитися на дитині, а змушена була всі сили віддавати зростанню радянського ВВП (ну, або просто матеріального добробуту родини), – дитина дуже заважала.

    Пам’ятаєте народну колискову: «Прикладу тя камінцями, сама піду за вівцями»? Отак і ходили «за вівцями», поки діти зростали в ясельних групах, садочках та у шкільних групах подовженого дня.

    Зараз підхід кардинально змінився. Сучасні українські мами можуть обирати – кар’єра чи родина, короткий чи тривалий декрет, грудне вигодовування чи пляшечка. Тож зростає цікавість до альтернативних педагогічних теорій. Мами шукають і знаходять інформацію, як виховати дитину щасливою та впевненою, а не просто – «нехай собі росте, як трава».

    Жак Ледлофф у своїй культовій книжці «Як виростити дитину щасливою», описуючи побут індіанців екуана, розповідає, що, як тільки до мами-індіанки наближається дитина, мама відкладає всі свої справи і бере дитину на ручки. Це дає дитині відчуття захищеності.

    На жаль, ми живемо не в тому кліматичному поясі, щоб дозволяти собі щоразу так чинити. У нашій півкулі матері часто доводиться робити якусь справу, котра вимагає серйозної концентрації уваги та має жорсткі часові рамки. Що ж робити?

    Чого нас мавпи вчать

    Люди неодноразово ставили нелюдські експерименти на мавпах – наприклад, щойно народжених мавпенят забирали у матері і тримали у цілком достойних умовах: тепло, їжі вдосталь, але ніхто не бере на ручки. В таких умовах мавпенята починали хворіти і зовсім дохнути. А одне дитинча, якому батарею обмотали волохатою шкурою, постійно тулилося до неї.

    Отакі цікаві результати дослідження. Хоч би з цього жорстокого експерименту люди зробили висновки і не намагалися повторити подібне в житті! Але ж ні. Всі ми особисто знаємо батьків, котрі вважають, що не треба брати дитину на руки і пестити зайвий раз.

    «Щоб не привчити до рук, бо потім не злізе», «дитя важке», «на пестощі нема часу» – найпоширеніші аргументи.

    Коли мавпеня плаче, мама-мавпа не заморочується педагогічними роздумами, а відразу хапає його на руки. Нам же іноді так повестися заважає надмір інтелекту, помножений на проживання в неприродних умовах.

    Але це все, так би мовити, оціночні судження. Цікаво послухати фахівця. Він усе й пояснить. Щоб вийшло і авторитетно, і пізнавально, і по поличках.

    Про користь «ручок»: теоретична база

    «Брати дітей на руки треба в будь-якому віці. Це корисно для гармонійного психічного розвитку особистості», – говорить аспірант факультету психології КНУ ім. Тараса Шевченка, арт-терапевт Центру духовного зростання «Сат Нам» Марічка Бурдукало.

    На відміну від мавпи :), Марічка може пояснити, чому це так важливо робити: «Доторк та м’язова чутливість є відчуттями, за допомогою яких людина отримує найбільшу кількість та найважливішу інформацію про довкілля. Тому тактильний контакт та взаємодія з іншими людьми є дуже важливим для повноцінного існування не лише дитини, а і дорослого.

    В психології існує така величина, як «кількість прогладжувань», тобто міра потреби у тактильних відчуттях. Це кількість доторків на день, яку людині необхідно отримувати, щоб відчувати спокій та задоволення.

    Це число коливається від 3 до 15 «прогладжувань». Залежно від того, скільки прогладжувань надавали людині в дитинстві, а також від розвиненості кінестетичного каналу отримання інформації тощо.

    Носіння та тримання на руках є одним із типів прогладжувань, найбільш поширеним у ранньому дитинстві.

    Зауважте, навіть дорослі люблять, щоб їх не лише обійняли, а і «взяли на руки». Бо цей «ритуал дитинства» дозволяє відчути, що людину люблять. «На ручках» у близької людини відчувається захищеність, спокій, упевненість.

    Можливо, це схоже на віковий регрес, на впадання в дитинство, але ці відчуття обґрунтовані бажанням задовольнити потреби дорослого у безпеці, прийнятті та безумовній любові, що в дитинстві є основними, базовими».

    Скільки і як тримати дитинку на руках?

    Марічка Бурдукало належить до тих психологів, котрі радять максимально довго тримати на руках немовлят та часто брати на руки дітей до 1,5 років. І пояснює вона це тим, що згідно багатьох періодизацій психічного розвитку необхідність тактильного контакту дитини зумовлена наступними чинниками:

    • Провідною (основною) діяльністю у віці немовляти є безпосереднє емоційне спілкування з дорослими. Для немовляти дорослий є джерелом захищеності та позитивних емоцій, які безпосередньо передаються через турботу, ласку, обійми, голос мами.
    • Немовля, позбавлене тактильного контакту, переживає сенсорну депривацію. Відсутність потрібних подразнень для формування нервових зв’язків та накопичення інформації про світ негативно впливає на загальний розвиток індивіда в цілому.
    • За М. Еріксоном, у перший рік життя за умови демонстрації прийняття та любові дитини батьками, шляхом тактильного контакту та піклування у дитини формується «базова довіра до світу». У дітей, що не відчувають присутності матері та піклування, зокрема обіймів, формується «недовіра до світу».
    • Дитина росте і розвивається. І, за підтримки батьків, у дитини 1-3 років починає формуватись самостійність. Тут дуже важливо надавати можливість не лише активно рухатись, досліджувати світ, а і відчувати «надійний тил», можливість у разі негараздів повернутись до батьків, відчути любов та захист.

    Якщо батьки стримують активність дитини та не підтримують її у самостійності, то дитина по відношенню до своєї активності у навколишньому середовищі відчуває сумніви та сором. Від 3 до 6 років відбувається схожа ситуація. За підтримки батьків та оточуючих у дитини формується ініціативність, а за її відсутності – пасивність та відчуття провини.

    Ці відношення до світу і своєї активності в ньому зберігаються у людини протягом всього життя. Звісно, людина може згодом змінитися, але для у цього вже доведеться ретельно попрацювати над собою.

    Покажи свою любов

    Марічка психолог не лише теоретичний, а й практикуючий. Тому може не лише пояснювати, чому так, а й пропонувати цілком практичні кроки: "Отже, найпростіший спосіб виразити підтримку та любов рідним – обійняти їх, а дитині – взяти її на руки"

    Звичайно, є діти, які постійно хочуть сидіти на руках, навіть уже в достатньо дорослому віці. Це може бути як індивідуальною особливістю (проявом ніжності, прив’язаності до дорослого або ж бажанням зберегти сили, коли малюк втомлений), так і результатом негативних впливів довкілля чи наслідком неправильного виховання (щось злякало, не сформувалася самостійність).

    З обома типами дітей можна домовлятись, пояснювати, стимулювати їхню активність власним прикладом.

    Проте, дітям другого типу треба надавати більше підтримки, уважніше ставитись до підвищення тривоги внаслідок незадоволення потреби у безпеці та прийнятті, тримати слово та надавати тактильну підтримку.

    Цікаво, що у тілесно-орієнтованій терапії існують психотерапевтичні методики, засновані на тактильних відчуттях, обіймах, триманні на руках. Вони використовуються для пропрацювання проблем з підвищеною тривожністю та встановленням довіри, вибудування міцних стосунків та взаєморозуміння як у парних, так і у дитячо-батьківських стосунках.

     Автор: Атанайя

    Facebook Comments
    Анонс