Іграшки з однієї майстерні

Зміст:
    Rate this post

    Маленький м’ячик Попригунчик з’явився на світ у іграшковій майстерні. Там було так тепло і затишно. Лагідно світила лампа зі стелі, а довкола крутились лялечки у музичних скриньках, плакали недоглянуті пупси, бігали плюшеві ведмежатка.

    игрушки

    А в куточку у кріслі спав задоволений своєю роботою і втомлений майстер. Завтра у містечку, де всі вони жили, мав відбутися ярмарок.

    Вранці майстер почав складати іграшки у кошик, щоб віднести їх на продаж. Він поклав туди кілька скриньок, одна краще іншої, туди ж відправились пупсики, які тихо спали після важкої ночі. Раптом в кошик необережний ведмедик штовхнув нашого Попригунчика.

    Він лежав у кошику з самого верху, тому спокійно спостерігав за дорогою. Майстер вийшов з будинку у тиху вуличку, де не було перехожих. Але відразу за поворотом життя кипіло. Там було так багато людей, які кудись спішили, і стояв такий галас, що бідний Попригунчик захотів сховатись якнайдалі. Але пупси спали так мило, а коробки з музичними скриньками так щільно поскладені, що м’ячику не було як пробратись.

    Раптом майстер зупинився, Біля них був пустий прилавок. Саме сюди творець пупсів і музичних скриньок розклав свої скарби.

    Маленький Попригунчик ледве стримувався, щоб не зіскочити з прилавка й покотитися на пошуки небаченого.

    Тут до прилавка підійшов кремезний чоловік з хлопчиком. Цей білявий малюк з шоколадними очима дуже сподобався крихітному м’ячику.

    — От, якби він мене купив, – подумав той.

    Малюк теж потягся до Попригунчика:

    — Тату, а можна мені цю іграшку.

    Малюку сильно сподобалось, що м’ячик весело дзвенів, бо у нього всередині був дуже малесенький дзвіночок.

    — Гаразд, – відповів кремезний чоловік.

    І вони всі пішли з базару додому. Попригунчик весело калатав у кишені малюка, якого звали Миколою.

    Йти довелось не дуже довго.

    У новому домі на м’ячика всі звернули увагу. Він сподобався і молодшій сестрі маленького господаря. Тому діти зазвичай грались Попригунчиком вдвох.

    Ці ігри дуже подобались м’ячику: діти котили його по підлозі, а він від радості дзвенів.

    Одного разу до Миколки прийшов його друг Іванко з маленьким цуциком. Собачці теж приглянувся Попригунчик. Він схопив м’яч зубами і почав гасати з ним по будинку, а тоді вибіг на вулицю.

    Іванко з Миколкою побігли слідом. Дуже вже Микола любив свого м’ячика і не хотів віддавати його цуцику.

    Коли малюки наздогнали песика, у зубах у нього нічого не було.
    Попригунчик ледь вирвався з щелепи того песика і заховався під сходами будинку.

    Довго діти його шукали. Малюки були сильно засмучені, а Іванко навіть перестав гратись зі своїм цуценям. Тому стало соромно і він вирушив на пошуки. Песик був маленьким і не знав точно, як треба шукати, тому він просто ходив по своїх слідах і нюхав. Але даремно.

    Ввечері, коли гість вже пішов, почався дощ.

    І, хоч Попригунчмк сховався під сходи, на нього впало кілька крапель. Маленькому м’ячику стало сумно, холодно і мокро.

    Коли дощик закінчився, Попригунчик виліз з-під сходів подивитися на зоряне небо.

    Воно здалось йому таким великим. А зірки посміхались йому і гралися в хованки, роздивлялись своє віддзеркалення в калюжах і співали сонцю колискову.

    Зранку сонечко зігріло маленький м’ячик, який заснув біля сходів.

    Коли Миколка біг на ранкову прогулянку, він побачив свого улюбленця.

    Попригунчик весело задзвенів у таких знайомих руках.

    — Мамо, а можна його почистити чи попрати? – запитав хлопчик.

    — До вечора він буде, як новий, – лагідно відповіла мама.

    Вона налила в миску води, взяла мило і гарно випрала Попригунчика, після чого легенько повісила його сохнути.

    М’ячик висів і думав, що вже ввечері знову весело гратиметься з дітьми.

    Сонечко подивилось на Попригунчика і всміхнулось. Малюку пощастило.

    Іграшки-мандрівники

    Один хороший ляльковий майстер зробив гарненьку полотняну ляльку.

    Мабуть, йому набридли порцеляна і пластик, тому для нової лялечки він вибрав м’якеньку тканину.

    Пройшло кілька годин і в майстерні з’явилась нова мешканка. Майстер прискіпливо подивився на свою роботу, а коли задовольнився оглядом, одяг на цю тендітну красунечку світлу пишну сукню.

    Коли він пішов наверх відпочивати, лялька відкрила очі. Довкола неї крутились дзиґи, вертілися м’ячики і танцювали у скриньках порцелянові балерини.

    Поруч з новою лялькою височіло дзеркало. Вона глянула на себе й подумала: “Я схожа на ангела, тільки крил немає”.

    А думка ця вирвалась з її вуст і полетіла по майстерні. Тому й почали нову сусідку всі величати Ангелом.

    Майстер зробив ляльку біловолосою красунею з великими сірими очима.

    Вранці іграшковий майстер, як завжди, почав збиратися на ринок, де продавав свої іграшки. Він легенько клав у кошик музичні скриньки з балеринами, кілька пупсів з їхніми брязкальцями. Нарешті майстер глянув на свій вчорашній шедевр.

     — Ти – така красуня. Я ще хоч день милуватимусь тобою, – сказав він і пішов.

    Тільки зачинилися двері, як у майстерні всі заворушились.

    Солдатики пішли марширувати, щоб не втратити своїх навичок, машинки влаштували на підлозі перегони, ляльки пішли пити чай з нового посуду.

    От тільки Ангел нікуди не хотіла йти. Вона підійшла ближче до підвіконня й дивилась на вулицю.

     — Десь там ляльок цілують і обіймають вночі. А я сиджу тут нікому не потрібна. Так хочеться, щоб мене хтось любив, – думала вона.

    А за склом спішили люди і ніхто з них не помітив, що у сірих очах ляльки з іграшкової майстерні блищать сльози.

    Коли майстер повернувся, його кошик був пустим.

    Він прийнявся знову за роботу. Сьогодні з-під його рук з’явився симпатичний плюшевий ведмедик, але не коричневий, а білий. І очі в нього були блакитні. Як небо, котре дівчинка бачила за вікном.

    Майстер закінчив роботу й вийшов з майстерні.

    Ангел вирішила познайомитись з ведмежам. Його майстер назвав Білим. Ростом він був такий, як і лялька.

    Білий теж хотів, щоб його швидше купив якийсь хлопчик, що кластиме його до себе в ліжечко.

    Наступного дня майстер знову не взяв Ангела. Але сьогодні він залишив і Білого. Вдвох вони мандрували по великій майстерні дотримуючись правил дорожнього руху, бо машин побільшало: майстер вчора зробив ще декілька.

    Подорожні познайомились і з мишеням Сірим, і з коником Копитцем. Разом друзі оглянули великий стіл майстра, на якому лежали кілька незакінчених пупсів і одна яскрава пташка.

    Тоді всі вони подивилися в вікно, де саме вийшло сонечко, що цілий день ховалося за хмарами.

    Втомлені друзі позасинали ще до повернення майстра.

    Тому й не знали вони, що всіх їх завтра понесуть на ринок.

    У той день погода була сонячною. Хмарки на небі весело ганяв теплий вітерець.

    Майстер розклав на прилавку красуню ляльку, білого ведмедика, мишеня і коника.

    А, щоб не впали вони, ззаду поставив кілька музичних скриньок.

    Перед друзями він виклав кілька машин.

    Раптом до прилавка підійшов маленький хлопчик. Йому сподобалось мишеня, яке він відразу й придбав.

    Тут до прилавка підійшла стара бабуся. Вона уважно оглянула всі іграшки й сказала, що купує і ляльку, й ведмедика, і коника.

    Майстер здивувався, але загорнув усіх і дав цій дивній бабусі.

     — Цікаво, – думала Ангел, – і з ким ми будемо сьогодні гратися?

    Та її надії не виправдались.

    Бабуся віднесла їх у пустий великий будинок, залишила у вітальні кульок і, втомлена, пішла спати.

    Прокинулись іграшки в кульку від того, що десь зовсім близько пролунали дитячі голоси.

    Це до бабусі приїхали троє онуків: маленька Катруся і її братики Сашко і Володя.

    Бабуся привіталась з гостями, цілуючи й обіймаючи їх, адже своїх внуків вона не бачила цілий тиждень!

    Малюки пішли пити тепле молоко з печивом, яке пекла сама.

    Діти дуже сильно любили свою бабусеньку, а ще вони обожнювали її печиво.

    Онуки чудово знали, що до кожної зустрічі бабця їм готує подарунки.

    Того разу вона подарувала їм величезну книжку з цікавими історіями і яскравими малюнками, а перед тим купила малюкам фарби і альбоми.

    Тому діти швидко випили молоко й пішли у вітальню. Бабуся витягла подарунки. Катрусі дуже сподобалась нова лялька, схожа на ангела. Володя взяв собі ведмедика, а Сашко уподобав коника, якого можна було возити на шнурочку.

    Малюки подякували за подарунки й пішли гратися з новими іграшками.

    А ввечері Катруся лягала спати біля Ангела. У ліжку біля Володі спав Білий, а Копитце охороняло сон Сашка.

    Та й мишеня Сіре провідувало їх сьогодні, адже купив його сусід Катрусі, Володі й Сашка.

    Як солдатики Сегрійка врятували

    Іграшковий майстер знову збирався на ринок. Цього разу він вирішив продати своїх солдатиків.

    Їх він тримав у майстерні найдовше. Мабуть, тому, що у кожного з них була своя історія створення. От цей, наприклад, ніяк не хотів випрямлятись і був схожий спочатку на шахового коня; тому майстер і посадив його на коня. Інший навпаки, був таким прямим, що навіть не хотів розставити руки, щоб йому вклали у них шаблю. А третій – пластун зовсім не хотів лягати.

    Майстер посміхнувся: сьогодні ці вперті іграшки знайдуть собі господаря.

    Їх було більше двадцяти, а помістилися всі у невеличкій коробочці.

    Коробку поставили у кошик зверху, на музичні скриньки. А біля неї майстер поклав кілька лялечок.

    І вони вирушили. На вулиці світило яскраве сонечко, але солдатики не бачили його зі своєї коробки. Довкола спішили люди, які час від часу штовхали майстра або кошик, що викликало невдоволення іграшок.

    Прийшли до ринку. Іграшковий майстер розклав свої скарби на прилавку. І відразу кілька дітлахів підбігло подивитися.

    Майстер виклав кілька солдатиків зверху на коробку.

    А хлопчики, які прибігли до прилавка відразу ж почали роздивлятись їх. Ці маленькі воїни були яскравого червоного кольору. Щоб підкреслити їхні риси обличчя майстер підкреслив темнішою фарбою. І виглядали вони, наче живі.

    До прилавка підійшов хлопчик років шести з своїм батьком.

     — Сергійку, яку іграшку ти хочеш у подарунок? – спитав чоловік.

    Хлопчик уважно оглянув прилавок. Йому сподобались солдатики.

     — Тату, а можна солдатиків? – спитав маленький покупець.

     — Добре, – відповів тато.

    Майстер з великою ніжністю склав вояк у коробку, а в очах у нього з’явився сум.

    Малюк взяв коробку з новими іграшками і побіг додому. Йому так захотілось швидше з ними погратись.

    Там він розклав своїх нових друзів, витяг з великого ящика вертоліт, літак і сів гратися. Солдатики по черзі літали, їздили на машинках і просто носилися по кімнаті хлопчика.

    Ввечері Сергійко склав усі свої іграшки на місце. Але нових солдатиків у їхній коробці поклав біля ліжка. Та й коробку не закрив.

    Малюк ліг спати.

    Кватирка у кімнаті була відчинена.

    Серед ночі через неї заліз великий павук.

    Солдатики прокинулись від якогось шуму і побачили біля ліжка великого павука, який намагався залізти до хлопчика.

    Воїни вирішили вигнати нічного гостя. Вони вибрались з коробки і пішли маршем у сторону павука.

    Там вони взяли його в коло й почали колоти своєю зброєю.

    Нічний гість під таким натиском знову рушив у сторону вікна. Незабаром він підійшов до його. Солдатики не знали, як зробити, щоб павук виліз у кватирку. Але вони настільки сильно налякали нічного гостя, що він сам по своїй павутинці вибрався через відчинене вікно.

    А раді рятівники залізли у свою коробку і лягли спати.

    Вранці Сергійко прокинувся і з радістю почав гратися зі своїми новими друзями. Він навіть не підозрював, що маленькі вояки врятували його від павука.

    Чим розвеселити сумну Марічку

    У іграшкового майстра сьогодні була складна робота. Він вирішив змайструвати музичну скриньку, де було б кілька мелодій, а не одна.

    Творець працював цілу ніч. Аж під ранок йому вдалось задумане.

    Коли у майстерні стало пусто, іграшки вирішили подивитись на нову скриньку. Вона поки що не була розмальованою, але балерина, яка там жила, могла танцювати кілька танців і її рухи були такими майстерними, а музика такою ніжною, що всі глядачі (маленький дерев’яний коник, дві неваляшки, кілька ляльок і великий плюшевий ведмідь) просто захоплено дивились. Навіть пупси перестали плакати, щоб почути цю чудову музику. Лялечка-балерина танцювала й танцювала, поки її втомлені спостерігачі не порозходились спати.

    Цього дня майстер вирішив перепочити, тому він не ходив на ринок продавати іграшки.

    Поспавши, він зробив ще кількох солдатиків, маленького пупсика і розмалював музичну скриньку.

    Ввечері у його майстерню постукали.

    На порозі стояла його стара подруга.

    – Можна, – спитала вона.

    – Звичайно, заходь, – відповів майстер.

    І вони вдвох сіли на дивані, що стояв у кутку майстерні.

    На столі незабаром з’явився чайник, звідки тягнувся приємний запах смачного чаю.

    – Я сподіваюсь, ти мені допоможеш, – стурбованим голосом сказала жінка.

    – А що трапилось? – запитав творець пірамідок і м’ячів.

    – Діти поїхали на місяць відпочивати і залишили мені внучку Марічку. А вона сумує. Не хоче ні малювати, ні читати. Та й гратися улюбленими іграшками відмовляється.

    – У мене є одна цікава річ, – сказав майстер, – але я її щойно розмалював. Може ти завтра після обіду прийдеш з Марічкою сюди. Тут знайдеться, чим її розвеселити. А тоді я подарую їй скриньку.

    – Охоче, – відповіла відвідувачка.

    Через кілька хвилин чай було випито і майстер попрощався з подругою.

    – Так, треба купити тістечок і цукерок, – міркував він.

    – О, у нас будуть гості!!! – раділи іграшки.

    Майстер сів біля робочого стола й почав шити одяг новому пупсику.

    А після цього пішов наверх.

    Тільки у майстерню зачинились двері, як всі ляльки, коники, слоники, ведмежата й зайчики почали чепуритися, адже вони завтра будуть гратися з дівчинкою.

    – І чому це не хлопчик, – важко зітхали під шафою машинки.

    Ранок наступив напрочуд швидко.

    Майстер зібрав свій кошик з іграшками на продаж і поїхав на ринок.

    А чепурні ляльки роздивлялись себе в дзеркало: чи не залишили вони вчора десь плямку.

    М’ячики весело стрибали по підлозі. Може й з ними пограється дівчинка?

    Майстер повернувся з ринку із повним кошиком. Ні, всі його іграшки були продані. Він до приходу маленької гості просто купив молоко і какао, а ще тістечка й цукерки.

    Гості теж не забарились. У смуглявої Марічки були сумні сірі очі. Дівчинка так скучила за батьками.

    Але, побачивши цілу кімнату нових іграшок, вона швидко повеселіла.

    Марічка влаштувала обід лялькам, потім покатала їх на машинці (а та ледь не розсміялась від радощів, коли дівчинка витягла її з-під шафи), погралась з м’ячиком, поклала спати ведмежа і зайчика з рожевими вушками і покаталась на конику.

    Потім вона пішла пити какао з тістечками до дорослих.

    Іграшки трохи засмутились, що свято закінчилось.

    Але майстер ввечері, коли подарував Марічці скриньку, запросив її знову, та що та весело сказала: “Так, прийду!”

    А в своїй кімнаті перед сном дівчинка заворожено спостерігала, як у скриньці танцює маленька балерина.

    Дзиґа та Галинка

    Іграшковий майстер зробив дзигу. Вона була не звичайною. Та міг змінюватись день на ніч. А карета з Сніговою королевою мчала і по засніженому лісу, й по малесенькому містечку, де буяла весна, і по літньому полю, на якому розсипались різнокольорові квіти. Та найцікавішим був осінній парк, де кружляло пожовкле листя. Задоволений своєю роботою майстер довго милувався дзигою.

    Він на славу попрацював. Всі іграшки з-за його спини спостерігали за поїздкою Снігової королеви під скляним ковпаком.

    Та незабаром спустилась на землю ніч. Сутінки проникли і в дзигу. Королева заснула.

    Вранці, збираючи кошик з іграшками, майстер задумався, чи брати сьогодні й дзигу.

    Цю іграшку він вирішив поки що залишити в майстерні.

    Тільки двері за майстром зачинились, як і ляльки, й ведмедики, машинки і літачки зібрались довкола дивовижної дзиги.

    А Снігова королева почала знову свою подорож. Коли вона їхала в лісі, там підіймалась завірюха. Як тільки заїжджала в місто, сонечко ховалось за хмарки, у полі квіти миттєво вкривались інеєм, так само, як і дерева в саду.

    Наступного дня майстер забрав дзигу з собою.

    На ринку він поставив її попереду інших іграшок. Сонце нагрівало скляний ковпак і Снігова королева, щоб не розтанути, влаштувала всередині завірюху.

    Тут до прилавка з іграшками підійшла молода жінка з дівчинкою на руках.

    Маленькій було десь рочки два. І потяглась вона саме до дзиги. Адже на ній грались сонячні промінчики.

    Мама відразу зрозуміла, яку іграшку отримає сьогодні на свій другий день народження Галинка.

    — Заверніть, будь ласка, дзигу, – попросила жінка.

    Коли вони прийшли додому, дівчинка міцно заснула.

    Та згодом маленька прибігла погратись зі своєю новою іграшкою.

    Галинка кілька раз підняла ручку, і Снігова королева поїхала.

    Дівчинка зачаровано дивилась, як на квіти сідає білий іній, а в лісі кружляють сніжинки. Та найбільше дівчинці сподобалось, що сонечко у цій іграшковій казці ховається ввечері, щоб поспати. Так само, як і насправді.

    Мама дивилась з-за дверей на гру донечки з новою іграшкою. Галинка раніше була такою непосидючою. А тут вже майже годину грається з дзигою.

    А ввечері, вкладаючи маленьку доцю спати, жінка вперше почула тихе “дякую”. І вона зрозуміла, що не помилилась у виборі іграшки для донечки.

    Довга подорож поїзда

    Сьогодні іграшковий майстер робив заводного паровозика.

    Та готовий червоний паровоз з жовтеньким гудком і оранжевим дашком виглядав так самотньо, що умілець відразу ж вирішив змайструвати і кілька вагончиків.

    Один з них був вантажним і туди можна було б жось насипати чи посадити якусь іграшку.

    Інший вагончик був пасажирським. Майстер зробив його відкритим, а в крихітні крісла посадив лялечок і звіряток.

    Третій вагончик був розмальований під буфет, а з великого віконечка посеред вагону виглядала намальована голова ведмедя-повара. В руці він тримав полуничне морозиво, яке справді пахло ягодою, бо умілець додав до фарби краплину ароматизатора.

    Але всі вагони були різного кольору: вантажний – зелений, наче листя на деревах влітку, пасажирський – блакитний, як небо у сонячну днину, а вагон – буфет був світло фіолетового кольору, як ожинове морозиво, яке так полюбляв іграшковий майстер.

    Ввечері, коли у майстерні залишились тільки іграшки, всі зібралися,щоб оглянути потяг.

    Ляльки і ведмедики, зайці й маленькі мишенята хотіли на ньому покататися.

    Поїзд возив усіх.

    Втомлені іграшки згодом теж лягли спати.

    Вранці майстер почав складати свого кошика на ринок.

    Він гарно впакував новенького потяга і поклав його з самого верху.

    Сьогодні на вулиці було людно. Всі кудись поспішали.

    Умілець повільно крокував вулицею, спостерігаючи за вітром, що грався пожовтілими листочками.

    Його раптом хтось боляче штовхнув: поруч пробігав якийсь парубок.

    Від поштовху коробка з потягом звалилась з кошика.

    А тут дядечко на велосипеді не помітив її і відштовхнув ще далі.

    Бідна коробка не витримала стількох ударів і розвалилась.

    Симпатичні яскраві вагончики привернули увагу молодої жінки.

    Вона підняла потяг і оглянулась довкола: чи ніхто не шукає загубу.

    Та майстер вже доходив до ринку. А помітив він відсутність коробки лише тоді, коли почав розкладати іграшки.

    Жінка забрала потяг додому: вона вже кілька днів думала, що купити племіннику на іменини.

    Через кілька днів новий господар тримав подарунок у руках.

    Але цей хлопчик відразу ж захотів перевірити поїзд на міцність – і запустив його в стіну.

    Паровозику було боляче, а ще він образився на господаря, бо думав бути його другом.

    Засмучений паровозик сховався під шафу, а іменинник почав гратися іншими подарунками.

    Ображених за цей вечір іграшок було три: новий ведмедик відразу ж почав малювати з господарем стійкою фарбою, тому лапи його раптом стали яскравого салатового кольору; маленька машинка не захотіла їздити по килиму – і залишилась без коліс, а потяг хоч випробування на міцність пройшов.

    Він запропонував друзям втекти від поганого господаря.

    Тієї ж ночі нові друзі виїхали ввечері з квартири відразу за котом Васьком, що пішов на прогулянку.

    Вечір вже зовсім господарював на вулиці, посипаючи синє небо дрібними зірочками.

    А потяг з машинкою і ведмедиком прямували…

    І куди ж вони їхали?

    Потяг хотів знайти хорошого господаря, ведмедик – тепле ліжечко, а машинка – нові колеса.

    Всі дружно вирішили пошукати майстра, щоб машинка знову могла їздити.

    Мандрівникам пощастило: вже на наступній вулиці потяг побачив у вітрині знайомі іграшки.

    Та ночувати довелося під дверима.

    А вранці майстер, коли вже зібрався нести товар на продаж, відчинив двері, то побачив і загубленого потяга і його нових друзів.

    Він акуратненько обробив лапи ведмедику, і ті знову стали коричневими, а машинка отримала нові колеса.

    Умілець гарно помив поїзд і знову поклав його до коробки.

    Він не хотів розлучати нових друзів, тому всім покупцям говорив, що ці іграшки продаються лише разом.

    Купив яскравого поїзда старенький дідусь, що саме йшов у гості до свого маленького онука.

    Хлопчику Максимку дуже сподобався дідовий подарунок.

    Він возив на поїзді всі іграшки, а ведмежа поклав спати біля себе.

    Адже навіть таким хоробрим хлопчикам потрібен друг, який би допомагав у сні боротися з піратами та шукати скарби.


    Машинки влаштовують перегони

    У іграшкового майстра зібралось вже досить багато машинок.

    Вони були не тільки різного розміру і кольору, вантажні і легківки, а ще й відрізнялись уміннями.

    Деякі з них були заводні. У цих машинок збоку стирчав ключик. Якщо його повернути кілька разів, то машинка поїде.

    Інші треба було просто штовхати.

    А у третіх взагалі було дистанційне керування.

    Та це все працювало тоді, коли машинками гралися діти.

    А якщо дітей не було, господарі доріг катались просто так.

    Машинки сильно любили влаштовувати перегони.

    В іграшковій майстерні вони їздили від дверей і аж до великого робочого стола, на якому працював майстер.

    Але сьогодні була особлива ніч. Завтра їх понесуть продавати.

    Всі машинки роздивились одна одну на предмет бруду. І, задоволені своїм виглядом, поїхали в свій гараж, під шафу.

    Великі машини спали скраю, а маленькі посередині.

    Зранку майстер почав складати іграшки в кошик.

    Але великі машинки туди не помістились.

    Тому сьогодні іграшковий майстер вирішив взяти візок. Він гарно склав свої іграшки і поїхав на ринок.

    Сьогодні на вулиці було хмарно, тому чоловік з візочком поспішав до свого прилавку, щоб його іграшки не замочив дощ.

    Місця на прилавку не вистачало, адже кілька машинок були досить великими. Але майстер вирішив цю проблему: він маленькі машинки поклав у великі. А посортував він їх по кольорах.

    Поки він це робив, довкола прилавку зібралось кілька хлопчиків. Вони з цікавістю спостерігали за майстром.

    Коли той закінчив роботу, на прилавку стояли піраміди червоних, жовтих, синіх та зелених машин.

    Глядачі захоплено дивились на них.

    Ось один малюк схопив червону маленьку легківку, розплатився з майстром і побіг. Інший вибрав собі велику вантажівку жовтого кольору.

     — Мабуть, буде возити на ній пісок, – подумав майстер.

    Ось до прилавку підійшов старий чоловік.

     — Мені потрібний подарунок для онука, – сказав він.

     — Вибирайте, – промовив іграшковий майстер.

     — Вони всі такі різні і гарні, що це важко зробити, – розгубився чоловік. – Я, мабуть, візьму всі зелені. Буде чудовий подарунок на день народження.

     — Усі? – здивовано перепитав майстер.

     — Так.

    Довелося машинки покласти у великий кульок, щоб чоловік не погубив їх по дорозі. Та ще й стрічку причепили.

    Машинки зраділи, що вони залишились разом.

    Чоловік відразу ж поніс їх до онука.

    Двері в будинок, куди принесли машинки, відчинив хлопчик зі світлим волоссям, сірими розумними очима і веселою усмішкою.

     — Дідусю! – вигукнув він і обійняв чоловіка.

    Через хвилинку він зацікавлено запитав:

     — А що в кульку?

     — Розгортай, – сказав дід і подав онуку подарунок.

    Поки Юрчик розв’язував стрічку, до них приєднались його батьки.

    Хлопчик з захопленням діставав машинки.

     — Ого, скільки їх тут, – вигукнув малий, – дякую, дідусю.

    І він поніс свої нові іграшки у вітальню, де сиділи його друзі.

    Всім дітям так сподобались машинки, що вони вирішили влаштувати перегони.

    Кожен вибрав собі машинку, поставили їх у рядочок. Машинки на ключику завели. І весело всіх відпустили.

    Перегони так сподобались дітлахам, що вони гралися в них до самого вечора. Дивно те, що кожного разу переможцем була інша машинка.

    Але це вже була гра іграшок. Вони не хотіли образити когось із своїх, тому й поступалися час від часу.

    Коли гості порозходились, Юрко відніс нові іграшки до себе у кімнату і влаштував їм гараж під шафою. Великі машинки розклав по боках, а маленькі посередині.

     — Завтра знову влаштуємо перегони, – домовились машинки і задрімали.

    Страх-майданчик для машинок

    У малого Юрчика вже зібралось стільки машинок, що у гараж під шафою вони вже просто не вміщувались.

    Тому хлопчик всі свої маленькі машинки, а їх зібралося вже більше тридцяти, поскладав у коробку.

    Машинки спочатку зацікавились новим місцем, але коли хлопчик на нижні почав складати ще й зверху, трохи захвилювались:

    — Він що, з нами більше гратися не буде? – запитала найстарша жовта машинка, на якій було намальовано цифру 9.

    — Він нас всіх викине? – запитала зелена автівка.

    — Друзі, почекайте! – запропонував білий мікроавтобус.- Подивимось, що буде далі.

    Юрко коробку з машинками поклав на свою найбільшу вантажівку. Ту зелену, яку дідусь торік подарував.

    — Ух ти! Тепер нас будуть катати! – закричала синя машинка, що лежала з самого верху.

    Але вантажівка повернулась у гараж.

    Наступного дня, коли хлопчик був у школі, до його кімнати занесли гарний і великий стіл. До нього ж поставили й стілець.

    Коли Юрчик повернувся, він був у захваті:

    — Скільки місця!

    Він швиденько вивчив уроки. Добре, що попереду вихідні – почитати можна завтра чи післязавтра.

    Малюк підбіг до шафи, взяв коробку з машинками…

    Всі машинки миттю опинилися на підлозі. І відразу ж почали кататися. Кілька найшвидших та ще й найцікавіших автівок поспішили під стіл.

    — Е, ні, вам туди заборонено, – сказав Юрко. – Там у нас буде страх-майданчик. І кожен, хто порушить правила перегонів, там опиниться. У самоті.

    Хлопчина уважно подивився на свої машинки. Вони ніби зрозуміли. І почав підготовку до перегонів.

    Учасників було багато, тому Юрко зробив перегони у кілька заїздів.

    Маленька червона машинка підбила блакитну суперницю, за що відразу ж опинилась під столом. Але ж самій стояти так сумно.

    Потім чорна автівка вирішила “зрізати кут”, тому також опинилась на страх-майданчику. Але так далеко від червоної, що поговорити вони не могли.

    Решта учасників перегонів стали уважніші до правил. Тому під стіл більше ніхто не потрапив.

    Тому й страх-майданчик Юрчик скоро відмінив – його машинки – найслухняніші у світі.

    Про коника

    Іграшковий майстер зробив дерев’яного коника-качалку. Зі справжньою гривою й хвостом.

    Розмалював іграшку коричневою фарбою і прикріпив на спині сідло. Тільки грива і хвіст залишилися світлими. Очі у коника були дуже великими і блакитними, як небо. А в розкритого рота майстер вставив механізм, щоб коник іржав. Не забув він і про вуздечку.

    Тільки майстер вийшов за двері, всім лялькам, ведмедикам і зайчикам захотілось покататись на цьому конику.

    Коник чемно катав усіх по черзі. Йому так подобалось розгойдуватись взад-вперед. Складалось враження, що він і справді скаче.

    Земля зустріла ранок травою, покритою росою і іграшковим майстром, який збирався на ринок.

    Умілець відразу ж вирішив продати коника. Адже, чим довше він їх тримав у майстерні, тим важче було розлучатись.

    Сьогодні майстер поставив коника на візок, зверху помістив кошик з іншими іграшками і вирушив.

    На вулиці сьогодні було дуже людно, адже сонце пригрівало землю ніжно і лагідно, а не пекло, як кілька попередніх днів.

    Вітер легенько обвівав візок іграшкового майстра. Цей легенький вітерець сподобався конику, який заплющив очі й уявив, що вони біжать з вітром наввипередки.

    Ось дійшли до ринку. Майстер залишив коника перед прилавком, посадив на нього симпатичного плюшевого ведмедика, а решту іграшок виклав зверху.

    Коника відразу помітив малюк рочків трьох, який проходив поруч зі своїм дідусем.

     — Діду, можна мені коника?

     — Він тобі сподобався? – запитав сивий чоловік, з яким гуляв хлопчик Василько.

     — Дуже, – признався малюк, дивлячись на діда великими зеленими очима.

     — Ну, гаразд, – погодився чоловік.

    Він взяв коника в руки, а маленький Василько пішов поруч з дідусем.

    Стіни у кімнаті хлопчика були ніжного зеленого кольору і всипані різнокольоровими квітами. Конику здалося, що він потрапив на поле.

    Малюк погойдався на новій іграшці, а тоді почав гойдати свої іграшки.

    Коли Василько ліг спати, на конику захотіли погойдатися ведмежата. Так і гойдався коник посеред кімнати. На стелі світились маленькі зірочки, на стінах цвіли квіти, а у відкриту кватирку залітав легенький вітер, що доносив до коника чарівний запах справжнього поля.

    Літачок-утікач

    Іграшковий майстер знову взявся до роботи. Цього разу він вирішив зробити заводного літачка, який вмів би літати.

    Пів ночі пропрацював майстер над своїм творінням.

    Нарешті літачок був готовий. Сам він був яскравого жовтого кольору з блакитними віконцями, звідки виглядали пасажири. Спереду у великому вікні сиділи пілоти. На крилах та хвості були червоні смужки.

    Перед тим, як лягати спати, майстер перевірив, чи літає літачок.

    Він залишив іграшку біля вікна з відчиненою кватиркою.

    Новий літачок дивився, як за вікном ходять подорожні, їздять автомобілі. А високо на небі мільйони зірок дивляться на землю. Ріжок місяця, здавалось, кликав маленьку іграшку до себе: звідси земля прекрасна.

    Яскравому жовтому літачку так захотілось побачити небо і зірки ближче, що він завівся і вилетів у кватирку. Решта іграшок навіть не встигли нічого сказати своєму новому товаришу.

    Він підіймався все вище. Спочатку під ним залишились дахи будинків і верхівки зелених сонних дерев. Після цього він пролетів над цілим містом, єдиним світлом якого стали жовті вуличні ліхтарі, довкола яких літали хмари комарів.

    За містом протікала річка. Літачак дуже здивувався, коли побачив на землі такі ж зірки і місяць, як на небі. Він підлетів до самої річки і побачив й себе у воді.

    І полетів далі. Ось біля нього пронеслась нічна сова, яка злякалась шумну іграшку.

    Під ними лежав сонний ліс, а далеко за ним виднілись чорні гори. Маленький літак полетів у їхній бік і незабаром побачив, як вершини гір розмалювались пурпурним маревом.

    Світанок виганяв з неба все більше зірок. Нарешті виглянуло сонечко. Від його світла навіть місяць сховався.

    Аж раптом моторчик літачка почав глохнути.

    Він почав падати і зачепився за голочки на високій сосні. Ліс почав прокидатися. Біля іграшки відразу щось зашуркотіло – з великого дупла вибігла руденька білка. Пухнаста мешканка сосни побачила, що її розбудило. З невдоволенням вона скинула літачок з дерева, яке вважала своїм.

    Іграшка впала біля входу у нірку мишки. Але й сіренькій мешканці лісу іграшка також не викликала нічого, крім обурення: так хотілось ще кілька хвилин поспати.

    Вона штовхнула перешкоду подалі від нірки і вернулась знову додому.

    Та яскравий прибулець привабив сороку. Пташка вирішила забрати літачок собі. Але він з сорокою були однакового росту. Та білобока вперто тягла знахідку.

    Вони вже були біля дороги, коли проїхала машина і злякала сороку. Літачок залишився на узбіччі.

    За кілька днів нова іграшка покрилась пилом.

    Аж якось біля узбіччя зупинилась машина. З неї вибігли двоє хлопчиків. А слідом вийшли й чоловік з жінкою. Всі вони зібрались на гриби, але першою їхньою знахідкою став жовтенький літачок, за який перечепився Максимчик.

    Іграшка так сподобалась дітлахам, що вони з радістю забрали її додому.

    А, щоб літачок знову не загубився, Андрій з Максимом причепили до літачка шнурочок.

    Та й йому самому сподобались ігри з хлопчиками. Літачок більше не хотів утікати, бо у нього тепер були друзі.

    Лице для неваляшки

    У майстерні іграшкового майстра в найдальшому і найтемнішому куточку вже дуже давно жила неваляшка.

    Та, от лишенько, у неї не було лиця.

    Просто майстер не встиг його намалювати перед тим, як іграшка впала.

    Але за роботою умілець цього відразу не помітив.

    Та й вдача у неваляшки була тиха. Іграшка сором’язливо слухала ігри інших мешканців майстерні, але сама не виходила.

    І так би тривало ще, мабуть, дуже довго, але якось у майстра впав його улюблений пезлик. І зупинився лише тоді, коли зіткнувся з чимось великим і круглим.

    Ось тоді майстер почув дзеленчання.

    Він сильно здивувався і нагнувся подивитися, що ж це там під тумбою дзеленчить.

    Спочатку умілець витяг пензля, а слід за ним викотилась і іграшка.

    Неваляшка була вкрита пилом, тому майстер відклав розмальовування машинки на потім, і взяв до рук гарчірку.

    Дуже скоро кругле черевце іграшки набуло гарного темно-синього кольору. А ще за хвилину хустинка з сірої перетворилась на блакитну.

    Але, коли майстер протер лице, він на ньому нічого не побачив.

    — Де тут мої фарби? — заметушився умілець. Тепер він пригадав, що очі в неваляшки він хотів зробити фіалковими.

    Вони вийшли злегка усміхненими.

    Потім майстер домалював брови і носик. А вже вкінці підрум’янив щічки і намалював малиновий ротик.

    Щоб іграшка знову не загубилась, поклав її відразу на полицю.

    Сором’язлива іграшка і цього вечора не приймала участі в іграх. Але тепер вона бачила, як ляльки кружляють в танці, кубики намагались побудувати вежу, щоб аж до стелі діставала, а машинки змагалися з конями в швидкості.

    Вранці майстер склав іграшки у коробку. Неваляшку він акуратно помістив на кузов вантажівки, а ззаду посадив біле ведмежатко. Воно було таке м’якеньке.

    На ринку сьогодні не було людно. Але в ту мить, коли майстер виклав яскраву усміхнену неваляшку (іграшка відразу радісно задзеленчала), десь поруч почувся дитячий плач.

    А за мить біля іграшок зупинилась жінка з коляскою. Крихітка, що сиділа там тягла рученята до неваляшки і щось щебетала.

    Матуся купила іграшку, по ринку задзвенів дитячий сміх. А іграшка раділа, що може бачити ще одні такі фіалкові очі, як у неї.

    Матрьошки-детективи

    Красунечки-матрьошки шукають ляльку

    Одного вечора іграшковий майстер взявся за свою звичну справу – робити іграшки.

    Та сьогодні він майстрував матрьошок.

    Мало-помалу на столі перед умільцем виникали крихітні кругленькі лялечки з пустими животиками. Коли майстер закінчив головну роботу, на столі стояли сім матрьошок. Тепер треба було їх розмалювати. У найменшої було лише личко і ручки намальовані. В більшої на животику вже з’явилась квіточка, в наступної були намальовані ще й листочки. З кожною лялькою на животі розквітав все більший і яскравіший букет.

    Втомлений майстер пішов відпочивати, а нові іграшки відразу ж привернули увагу старожилів майстерні. Довкола них зібралися й маленькі пупсики, і ведмедики та гарна руденька білочка, пухнастий і вухастий заєць. А знизу машинки пропонували покатати матрьошок.

    Вранці майстер відразу ж вклав матрьошок до свого кошика.

    На вулиці вже давно була осінь, тому іграшки по дорозі бачили дивний танець вітру з жовтими листочками і на землю почали падати великі дощові краплі.

    Щоб іграшки не намокли, майстер вкрив свої творіння тоненькою прозорої плівкою.
    Аж ось до прилавка підійшов стурбований чоловік. Він шукав донечці іграшку, а приглянулись йому саме матрьошки.

    Покуп

    Facebook Comments
    Анонс