Кораблик-мандрівник

Зміст:

    На великому-великому заводі зробили зовсім маленький кораблик. Більші кораблі над ним жартували:
    – І куди ти попливеш, такий малий? Простоїш десь на поличці. Але маленький кораблик мріяв про ВЕЛИКЕ плавання.

    кораблик

    Через кілька днів його забрали. Всі великі кораблі дивувались:

    – Ми тут так довго стоїмо, а нашого маленького товариша так швидко забрали.

    Вони навіть трохи пожаліли, що такі великі.

    А маленький кораблик зі справжнім шовковим вітрилом вирушив у свою першу подорож (майстер зробив його для племінника), хоч не по воді, а в машині.

    Хлопчик Ярослав був такий радий бачити дядька, що коробку відкрив аж наступного дня.

    – Ура, кораблик!

    Малюк відразу вирішив випробувати подарунок. Він набрав у ванну води, взяв кораблик…

    – Не тоне! Це ж добре! – радів маленький господар. – А чого він не пливе?

    – Цей кораблик не на моторчику. У нього є вітрило. Він буде плавати, коли дмухне вітер.

    – А тут вітру нема, – стих малюк.

    Дивлячись на таке поникле личко сина, батько ввечері сказав:

    – Зачекай трішки. Весною, коли на річці зійде крига, ми обов’язково пустимо його поплавати.

    Маленький кораблик, що лежав на колінах у Ярослава радів більше за свого господаря. Йому так сподобалась ця ідея!

    Хлопчик терпляче чекав весни. А щоб його нова іграшка не сумувала, інколи пускав кораблик у ванну.

    Кораблик-мандрівник. Частина 2

    Маленького кораблика Ярослав назвав Вдалим. Деколи хлопчик пускав його у ванній поплавати, а щоб Вдалий рухався, дмухав на вітрило. Як ці ігри подобались обом! Кораблик щовечора мріяв про прихід весни і про річку.

    Одного ранку малюк помітив, що снігу за вікном вже майже немає. Через кілька днів і калюжі повисихали, та й сонечко щодня усміхалось яскравіше.

    – Ну все, якщо не буде дощику, на вихідних підемо на річку, – сказав тато якось після роботи.

    Їм пощастило, бо за два дні дощу не було.

    Тому в суботу зранку, коли всі вже поснідали, Ярослав узяв кораблик, маленький рушничок, швиденько одягнувся, і пішов із батьками до ріки.

    Мама йшла по котики, бо завтра буде Вербна неділя. Поки вона шукала гілочки, тато з сином обдивлялися берег.

    – Дивися, тут добре спускатися, та й не так глибоко, – сказав тато.

    Він взяв малюка за руку, і за мить були на березі.

    – Я готовий, – сказав Ярослав, тримаючи в одній руці кораблик, а в іншій – мотузку.

    – Тоді попливли.

    Вдвох вони опустили Вдалого у воду.

    “Бррр! Чому тут так холодно! У ванній водичка тепла!” – подумав кораблик.

    Йому вже зовсім перехотілося купатись.

    Але вітер вже наповнив маленьке вітрило, 

    Вдалий все далі відпливав від берега.

    Тепер його підганяв не лише вітер, а й вода.

    Аж раптом він зупинився.

    – Тату, кораблика вже зовсім не видно, – почулося з берега.

    – Може, пора його витягувати? – спитався татусь.

    “Ура,” – подумав маленький мандрівник.

    Він вже сильно втомився і повністю змерз.

    Через кілька хвилин Ярослав поклав Вдалого на рушника.

    Підійшла й матуся.

    – Ну що, йдемо додому?

    Так закінчилась перша подорож кораблика.

    Кораблик-мандрівник. Частина 3

    Ставало все тепліше. Ярослав із татом часто купали кораблик у річці, і Вдалий перестав боятися холодної води. А, може, вона стала теплішою.

    Знову наближались вихідні, а це означало, що завтра буде ще одне плавання.

    Тільки наступного ранку небо було дуже похмурим. Крізь сірі хмари не пробивалось жодного промінчика, тому плавання вирішили відмінити.

    Але після обіду прояснилось, небо стало блакитним-блакитним, тому хлопчик із татом все ж пішли на річку.

    Береги аж до води вкривав зелений килим трави, де-не-де розфарбований квітками.

    Кораблик опустили у воду, але він чомусь не рухався.

    Не було вітру. Той просто втомився за ранок, ганяючи хмари у небі, тому приліг на старому високому дубі і заснув.

    Та над Вдалим раптом щось зашуміло, а за мить на його щоглі хтось вже сидів.

    – Я – бабка. Бачиш, які прозорі і гарні у мене крильця. Можна на тобі трішки перепочити? – спитався перший пасажир кораблика.

    Вдалий легенько розгойдувався на воді, і від цього бабка навіть задрімала.

    Але пустун-вітерець раптом підкрався до берега річки і дмухнув зі всієї сили на маленьке вітрило.

    Нова товаришка кораблика з переляку полетіла геть, а Вдалий почав відпливати все далі від берега.

    – Ярославе, тримай міцніше мотузку, – сказав тато.

    Маленький мандрівник зовсім скоро зупинився.

    Але сьогодні у нього була справжня пригода. І навіть перша пасажирка.

    З неба лагідно світило вечірнє сонечко, а наш кораблик прямував до берега.

    Кораблик-мандрівник. Частина 4

    На вулиці вже буяла весна, вкривши землю зеленою травичкою, а дерева молодим листям.

    Одного погожого ранку мама запропонувала поїхати на дачу.

    “Ну все, купання відміняється,” – подумав Вдалий.

    – Ура, підемо на озеро! – закричав радісно Ярослав.

    Всі почали збиратися у подорож. Хлопчик взяв кораблик, вантажну машину і м’ячик.

    Татусь приготував усе для риболовлі.

    А мама склала решту.

    До дачі не довелося довго їхати, і вже через півгодини відмикали двері будиночка.

    Поки матуся розкладала речі і наводила порядок, Ярослав із татом пішли відразу випробовувати воду.

    Сонечко ще не встигло її добре прогріти, тому риболовлю і купання Вдалого вирішили відкласти на вечір.

    А поки що…

    На столі дослідників чекали бутерброди і теплий чай з термоса.

    Ярослав після цього витяг свою вантажівку і зайнявся будівництвом піщаного міста.

    Кораблик грівся поруч.

    – Синку, пора спатоньки!

    Матуся поклала малого у ліжко і почала розповідати казку про сміливого капітана і корабель, що плавав довкола світу.

    Вдалий після цього знову почав мріяти про подорож.

    Маленький господар солодко спав.

    – Рибалити йдемо? – спитав він відразу, як прокинувся.

    Мама дала печива і молока, а тоді Ярослав із татом пішли до озера.

    Вони спустили кораблик на воду.

    “І чого озеро мені нагадує ванну, – подумав маленький вітрильник. – Тут так само немає вітру, тепла водичка… Навіть течії немає!”

    Він легенько погойдувався на воді. 

    Але вже через хвилину на латаття поруч вилізла з води невеличка жабка. Спочатку вона трохи перелякалась дивного сусіда, але потім перестала звертати на нього увагу.

    Жабка швиденько повечеряла, а потім почала тренування:

    – Ква-ква, ква-ква!

    Сьогодні у жаб’ячого  хору мав відбутися концерт, тому вслід за першою артисткою на лататті збиралось все більше жабок.

    – Ура, карасик! – кричав Ярослав на березі.

    Та Вдалий не звертав уваги, він дивився, як зелені стрибучі артисти займали свої місця.

    А через хвилинку над озером почулась перша пісня жаб’ячого хору.

    Навіть рибки час від часу висували голови, щоб послухати ці пісні.

    Одна рибина ледь не перевернула кораблика.

    Тому хлопчик вирішив витягти з води мандрівника.

    “Нехай висохне, а ми ще порибалимо,” – подумав він, спостерігаючи за татовою вудкою.

    Кораблик-мандрівник. Частина 5

    Того дня, коли Ярослав із Вдалим і татом зібралися на річку був напрочуд сонячний день.

    Тому кораблик радів майбутній прогулянці.

    І ось буквально через годинку вони всі були вже на березі.

    Та тільки Вдалого спустили на воду, як піднявся дуже сильний вітер. Він підхопив маленького вітрильника, і поніс на своїх хвильках.

    Але мандрівник так раптово зупинився, що розгублений вітер на мить перестав дути: закінчилась шнурівка.

    Це лише роздратувало вітругана. Він зібрав усі свої сили, дмухнув, і маленький кораблик поплив далі, а шнурочок вирвався з рук Ярослава.

    – Тату, тату, Вдалий пливе кудись далеко!

    – Ми його наздоженемо зараз.

    Річкове русло за кілька метрів різко повертало в сторону, а там, прямо над водою, лежало велике повалене дерево.

    Кораблик зачепився за стовбур.

    Відкинути дерево чи розвернути кораблика проти течії вітер не мав сили, тому він, втомлений, полетів додому відпочивати.

    А до дерева якраз підбігли Ярослав із татом. Вони витягли Вдалого.

    – Я думав, що більше тебе не побачу, – сказав хлопчик, витираючи іграшку. – Більше не буду тебе пускати у плавання по річці. 

    А маленький кораблик все ж не втрачав надії на ВЕЛИКЕ плавання.

    Про поїзд, який всюди поспішав

    Одного разу на головному вокзалі з’явився новий поїзд. Його паротяг був яскравого червоного кольору, а пасажирські вагони виблискували весняною зеленню.

    Нового потяга відразу ж поставили на найдовший маршрут, чим червоний дуже пишався.

    Він так боявся запізнитись, що вирушив із вокзалу на кілька хвилин раніше.

    А на пероні так і залишились стояти розгублені пасажири.

    На наступній зупинці було те ж саме: не встигли всі пройти у вагони, як червоний паротяг загудів, і потяг помчався вперед.

    Тому на кінцеву зупинку він прийшов раніше.

    Паротяг думав, що цьому радітимуть, але черговий вокзалу думав інакше:

    – Пасажири на кожній станції скаржаться. У всіх були квитки, але сіли на поїзд не всі. Так не годиться! У кожного поїзда є розклад руху. І його треба дотримуватись. Краще вже запізнитися, ніж поспішити!

    Паротяг так засоромився, що став іще червонішим.

    Але по дорозі додому він більше не поспішав, тому всі пасажири були задоволені.

    Ображена машина

    У одного господаря була нова і гарна машина.

    Вона жила у великому гаражі, і з нетерпінням чекала на свого водія. 

    Той гарно за нею доглядав: мив, полірував і вчасно ремонтував.

    Та господар почав хворіти. Тому в гараж навідувався все рідше. Та й машина вже покрилась пилом, її механізми заіржавіли…

    Бідна машина  дуже сумувала, а господаря не було. І не було.

    Тоді вона образилась:

    – Забули про мене. Навіть на прогулянку більше не вивозять.

    Пройшло трохи часу, і одного ранку двері гаража відчинились.

    “Згадали,” – подумала колись червона машина.

    Господар підійшов, погладив машину по даху.

    – Пора, красуне, помитися.

    Він мив її довго, поки полудневе сонце не засяяло на дверцятах.

    Господар сів за кермо, але машина замість того, щоб завестись, почала голосно чхати.

    – Треба тебе і відремонтувати, – лагідно сказав водій.

    Але безліч справ витягли його з гаража.

    Наступного ранку двері гаража знову відчинились:

    – Не сумуй, моя хороша. Зараз  ми тебе швиденько відремонтуємо і поїдемо кататись.

    Ремонт закінчився, коли вже сіло сонце.

    Тому ні про яку прогулянку вже не йшлось: втомлений господар пішов додому спати.

    А щаслива відремонтована машина залишилась чекати наступного ранку.

    День був погожим. Через маленьке віконечко гаража машина не побачила жодної хмаринки. Лише сонечко звисока всім посміхалось.

    Господар прийшов ближче до обіду. Ще й сина з собою привів.

    Вони сіли в машину. І поїхали.

    Батько за містом віддав кермо синові.

    Машина раділа: тепер у неї аж два водія. І більше про неї не забудуть.

    Бач, як доглядають.

    Автобус і його друзі

    У одному автопарку серед великого міста жив гарненький жовтенький автобус.

    Він був дуже старанний: прокидався разом із сонцем і до самого заходу розвозив пасажирів.

    Тому й друзів із автопарку у жовтенького не було, бо коли він прокидався, усі ще спали, а ввечері він був надто втомленим, щоб із кимось розмовляти.

    Але одного разу біля зупинки автобус почув:

    – Постривай! Не спіши так! Пропусти!

    Щось дивне їхало по колії, а з голови у нього стирчали якісь залізні штуковини.

    Жовтенький автобус аж перелякався, бо ніколи не бачив нічого схожого – колію проклали зовсім недавно. Він зупинився:

    – Ти хто? 

    На незнайомцеві ще й смужечки червоного кольору були.

    ” Мабуть, щоб здалеку його помічати,” – подумав автобус.

    – Я трамвай. Живу в депо неподалік. Сьогодні перший раз їду відповідно до нового маршруту.

    – Будьмо знайомі, – сказав наш друг.

    І новий знайомий рушив далі.

    Але не встиг автобус від’їхати кілька метрів, як знову почув:

    – Постривай! 

    Він оглянувся: за ним їхало щось високе, довге і також із залізними штуками зверху.

    – Пропусти, будь ласка, бо я не зможу їхати, якщо не діставатиму до дротів.

    – А ти хто?

    – Я тролейбус. А ти автобус із міського автопарку?

    – Так.

    – У нас частина маршруту збігається. Поїхали!

    І вони рушили. Погода була чудовою, тому нові знайомі розповідали один одному щось цікаве.

    На зворотному шляху жовтенький автобус знову зустрів трамвайчика. І проїхав поруч із ним кілька кварталів.

    Так за один день у нього з’явилось аж двоє нових друзів.

    Автобус більше не почувався самотнім, бо поруч з ним їздили тролейбус і трамвай.

    Літачок, який боїться висоти

    Одного сонячного дня в аеропорту з’явився новий літачок.

    Він був зовсім невеличким.

    А ще сильно боявся літати, бо ще ніколи цього не робив.

    Літачку здавалось, що небо дуже високе, сонечко його спече, а вітер підхопить і віднесе ну дуже далеко від дому.

    Та найбільше літачок боявся грози. Грім і блискавку він побачив, як вперше розплющив очі.

    Про свої страхи новий мешканець аеропорту розказав іншим літакам.

    – Це просто тому, що ти ще ні разу не літав! – промовив великий аеробус. 

    Він був тут найбільший, літав часто, тому всі літаки вважали аеробуса головним.

    – Так! Сонечко від нас дуже далеко, тому воно не пече, а лагідно гріє. Тим паче, що у небі набагато холодніше, – продовжив ще один літак.

    – А вітер має бути дуже сильним, щоб підхопити літак. І коли псується погода, нас бережуть – не дозволяють літати, – підхопив третій.

    Новий літачок уважно слухав товаришів.

    – А хочеш, полетимо разом перший раз. Щоб ти не боявся, – запропонував аеробус.

    Страх перетворився у щось таке мале і непомітне, що літачок згодився.

    Тому наступного ранку з аеропорту один за одним почали підійматися вгору літаки: великі і малі, щоб допомогти своєму новому товаришеві подружитися з небом.

    А літачок, коли вдало злетів, оглянувся довкола: містечко неподалік перетворилось у якусь картинку з маленькими коробками-будиночками, дороги-смужки неслись десь за обрій; ліс виблискував зеленню на сонці.

    – Яка краса! – вигукнув літачок.

    – Заради цього і хочеться підійматись у небо, – підтримав товариша аеробус.

    З того польоту пройшло вже багато днів. Маленький літачок почав літати сам. З кожним разом все далі, щоб побачити всю чарівність землі з неба.

    А ти його ніде не помітив?

    Глянь у небо, може, саме той літачок летить зараз над нами?

    Трактор Дир-Дир

    У одному великому селі, де довкола на полях росло багато різних овочів, жив трактор Дир-Дир.

    Взимку господар одягав на нього спереду величезну лопату, щоб розчистити дороги від білого снігу, весною причіпляв плуг, щоб виорати землю, влітку Дир-Дир возив причепа, щоб і сіно привезти, і урожай з поля.

    Любив трактор свою роботу і виконував її з задоволенням, бо відчував, що потрібний тут.

    Аж поки…

    Все почалось восени. Дощі змінювались зливами, ті — сильними вітрами, що перевертали дерева і зносили дахи з будинків.

    Після цього наступила дуже суха зима. Сніг випав всього тричі, та й було його так мало, що трактор не знадобився.

    Він почувався зовсім покинутим. А його робота – непотрібною.

    Коли пригріло сонечко, і господар причепив на трактор плуг, бідний Дир-Дир зовсім виснажився: земля на полях промерзла дуже сильно і була такою сухою, що виорати її здавалось неможливою справою.

    Та тракторець знову і знову брався до роботи.

    Нарешті поля зорані!

    Втомлений трудівник гарно відпочив перед літньою роботою. 

    Від весняної зливи трава і овочі гарно росли, а лагідне сонце не пекло, тільки турботливо гріло поля.

    Тому влітку і восени Дир-Дир їздив із повним причепом. Він знову відчув, що робить потрібну справу – допомагає людям.

    І перестав переживати, що про нього колись забудуть.

    Не будемо сваритися

    У одному невеличкому місті, де люди були добрими і привітними, одного разу трапилась надзвичайна подія.

    В автопарк відразу ж прибули дві машини. І не просто машини: одна біла з червоними смужками, а інша – червона з білими.

    Та не у цьому була їхня дивина, а в лампочках над кабіною, які мерехкотіли.  І ці машини ще видавали дуже дивні звуки, коли їм потрібно було швидко їхати.

    Тільки чомусь не потоваришували нові сусіди. Швидкій здавалося, що вона важливіша за пожежну. А тій — навпаки.

    Навіть коли обидві виїздили на завдання, то, зустрічаючись на дорозі, не поступались одна одній, а влаштовували перегони.

    Так би тривало ще довго, якби…

    На одній далекій від центру вуличці стояв охайний будиночок. Господар його цілий день працював, а господиня доглядала за дітками.

    Тільки якось вибігла вона хутенько в магазин, а маленький Олег знайшов сірники. Хлопчик попік пальчики, та й кинув небезпечну іграшку на підлогу.

    Килим запалав.

    Ілонка, так звали старшу сестричку, побачивши вогонь, потягла братика з кімнати геть.

    Через кілька хвилин полум’я вже злизувало фіранки на вікні.

    Це побачив сусід, та й подзвонив по пожежну і швидку.

    Машини спочатку не здогадались, що їдуть до одного будинку — знову влаштували на дорозі суперечку.

    Але коли під’їжджали до палаючого дому, обоє набрали швидкість:  треба робити свою роботу, а не думати, хто важливіший.

    Пожежники за кілька хвилин загасили вогонь. Добре, що той не перекинувся до сусідньої кімнати, де сиділи перелякані діти. 

    А потім лікарі зі швидкої оглянули братика й сестричку. Опік у Олега був такий маленький, що хлопчик зовсім про нього забув, як побачив, що додому повертається мама.

    Він кинувся розповідати їй про великий вогонь, який горів у кімнаті.

    А швидка і пожежна на зворотному шляху вже їхали пліч-о-пліч, бо щойно зрозуміли: обидві вони рятують життя.

    Це їхня робота.

    Автор: Марія Солтис

    Facebook Comments
    Анонс