Мистецтво розуміти дитину. Чи варто робити дітям зауваження?

Зміст:
    Rate this post

    Дитина живе на «території дорослих» – в нашій квартирі, серед наших речей, турбот та правил. Це більш-менш впорядкований світ, де один день схожий на інший. Де багато суєти та справ, які часто не залишають місця для нових вражень, пауз, спостереження за собою та іншими.

    А світ дитини, навпаки, існує без чітких правил та визначеності. Він щоденно розвивається та змінюється, але при цьому потребує наявності стабільного «дорослого» середовища навкруги.

    Дорослим може багато що не подобатися в поведінці дитини, бути незрозумілим чи навіть заважати. Ми хочемо поправити дитину, зупинити, зробити по-своєму. Найзручніший, звичний та універсальний спосіб досягти цього – зауваження.

    Які зауваження частіше за все використовують дорослі?

    Побутові зауваження. Прибери постіль, помий руки, почисти зуби, зроби уроки.

    Зауваження особистісного спрямування. Ти нечепура, сиди спокійно, ти їси занадто швидко, я в твоєму віці таким не був, якщо не прибереш іграшки, то покараю.

    Зауваження для «розрядки» навантаження дорослого. Залиш мене в спокої, не виводь мене з терпіння, щоби я цього більше не чула.

    «Виховні» зауваження. В тебе нема совісті, з тебе не вийде нічого путнього, якщо будеш так себе поводити, з тобою ніхто не буде товаришувати.

    Важливо розуміти, що не всі діти бувають «зручними». Саме таким дітям найчастіше приходиться вислуховувати зауваження. Ці зауваження, здебільшого, є однотипними, а також такими, що акцентують увагу на цих специфічних особливостях дитини, лише закріплюючи їх.

    Для занадто активної дитини. Сиди рівно; спокійно, не кричи; перестань бешкетувати; помовчи, ти всім заважаєш.

    Для занадто повільної дитини. Не спи на ходу; думай швидше; як неживий.

    Для сором’язливої дитини. Не сиди поряд зі мною; такий великий, а боїшся; не чіпляйся за руку.

    Як потрібно робити зауваження?

    Перш за все, пом’ягшити їх, пристосувати до сприйняття дитиною. Наприклад, говорити спокійно та м’яко, не намагаючись гучним та роздратованим голосом підсилювати і без того неприємні слова. Треба намагатися говорити повільно. Дивитися на дитину ласкаво та уважно, а не кидати на ходу, пробігаючи повз малюка, погрози та закиди.

    Можна (і навіть потрібно) при цьому погладити дитину та посміхнутися їй, адже вона все одно сприймає дорослого серйозно. Лагідний вираз обличчя, тактильний контакт з дитиною пом’якшують і нашу власну напругу.

    Якщо постаратися, слід зменшити кількість сьогохвилинних, категоричних формулювань. Дитина не автомат і вимагати негайного виконання наших вказівок – марно. Виказати свою думку можна і згодом, коли дитина буде вільнішою, а дорослий – спокійнішим.

    Якщо батьки бажають сказати щось важливе, то не забудуть і через годину. А з приводу дрібниць і не варто кожного разу турбувати себе та дитину.

    Автор: Ярослав Драб

    Facebook Comments
    Анонс