Дитячі ревнощі

Содержание:

    Свого часу Зигмунд Фрейд розбурхав увесь світ своїм дослідженням ревнощів дитини в залежності від статі до батька або до матері. Всі, напевне, чули про комплекс Едипа й симетричний до нього комплекс Електри. Ця тема довго розпалювала уяву багатьох уже дорослих людей, котрі намагались повернутися спогадами в дитинство. А от ревнощі дитини до дитини зацікавила психологів не так уже й давно. Можливо, це пов’язано із тим, що до ХХ ст. дітям та їх вихованню не приділяли стільки уваги. У нашому ж дитиноцентричному світі про дитячі ревнощі говорять радо й багато.

     Ревнощі

    Ревнощі – це нормально?

    Чи є на світі людина, котра не зазнала дитячих ревнощів? Я, наприклад, – старша дитина в сім’ї, у мене є молодший та ще й брат. Можна сказати, що мені поталанило, адже протягом всього життя я не відчувала жодних ревнощів до нього. Правда, лише до останніх років. Відколи у нього з’явилася дитина, я ревную своїх батьків через те, що вони менше часу проводять з моїми дітьми, аніж із дитиною мого брата. 🙂

    Коли я народила молодшого сина після старшої доньки (так-так, сімейна традиція уже в 4 поколінні по мамі), то мені було дуже важко сприймати свою донечку як маленьку, хоча їй було лише 5,5 років. Тримаючи на руках малюсінький згорточок, я відчувала, наскільки моя перша дитина вже велика й доросла. І хоча розумом я розуміла, що їй дуже потрібна моя підтримка і допомога, організм з його хімічними реакціями явно був на боці меншого дитинчати.

    Це вже потім я прочитала, що гормон окситоцин у всіх ссавців, окрім інших корисних функцій, виконує також функцію обривання старих зв’язків. Є думка, що таким чином при народженні кожного наступного дитинчати з попередніми мусить обриватися емоційний зв’язок. Тобто мама ссавця мусила рішуче виштовхувати в широкий світ старшенького, щоби всі ресурси дістались маленькому і безпомічному «тирану». Але це я прочитала набагато пізніше, а в перші тижні я була шокована своїми внутрішніми емоціями, котрі не відповідали моїм поглядам і планам щодо виховання двох дітей одночасно. Мені не хотілось обнімати старшеньку, не хотілось її балувати, її поведінка часто мене дратувала. І я страшенно переживала, що можуть виникнути ревнощі. На щастя, мені стало сили волі змусити себе хоча би через внутрішній примус дарувати їй побільше тепла і ніжності. З часом цей внутрішній примус перетворився на природній потяг. Та, як з’ясувалося, з ревнощами так просто не розібратись. Можливо, тому, що вони більш природні, ніж нам здається.

    Що ж робити?

    На сьогодні існує список загальних порад щодо того, як запобігти появі та зменшити наслідки ревнощів. Більшості він відомий і вже, можливо, набив оскому. Та варто все ж час від часу освіжити пам’ять:

    1)      Батькам не варто виключати старших дітей з родини на час появи менших.

    2)      Потрібно залучати їх до допомоги, всіляко показуючи, як це важливо.

    3)      Не можна порівнювати дітей – ані з братами/сестрами, ані з іншими дітьми.

    4)      Батькам не слід робити вигляд, що люблять всіх дітей однаково, адже все одно мусять враховувати вікові та інші особливості дитини, а намагання приховувати істинні почуття дітьми часто сприймається як зрада.

    5)      Батькам не варто втручатись в усі дитячі конфлікти, стаючи на чиюсь сторону. В більшості випадків діти самі можуть розібратись. Але якщо втручання необхідне, тоді воно має бути збалансованим.

    6)      Не треба соромити старшого через дитячу поведінку, адже таким чином він намагається повернути вашу безроздільну увагу.

    7)      Не можна вичитувати одну дитину в присутності іншої, це стосується не лише дітей.

    8)      У спілкуванні із дітьми необхідно замінити «ти-фрази» («ти поганий», «ти лякаєш брата») на «я-фрази» («я засмучуюсь, коли діти брешуть», «твій брат злякався того, що відбулось»).

    Проте є й альтернативні поради

    А от порівняно новою в цій сфері для більшості є теорія прив’язаності Гордона Ньюфельда, котра зараз набуває широкої популярності серед батьків. Базовим підґрунтям теорії є безпека і прив’язаність до батьків. Отже, Ньюфельд доводить, що для формування гармонійної особистості життєво необхідна глибока прив’язаність, безпека, надана батьками/сім’єю, захист від зовнішнього світу та чітка ієрархія. За допомогою турботливих, але наполегливих батьків дитина протягом дорослішання встигає сформувати всі необхідні для повноцінного життя емоційні навички та вміння. Вона ніби перебуває в «емоційній утробі», оскільки її емоційний світ ще на стадії формування. Ця «утроба» з одного боку м’яко обмежує дії дитини, а з іншого підживлює, надаючи безпечний простір для емоційних експериментів. Також автор теорії вважає, що порушення поведінки у дітей часто є наслідком того, що у дитини з одного боку відсутнє розуміння сімейної ієрархії – коли дитина стає центром сім’ї. А з іншого – відсутністю безумовного прийняття дитини родиною.

    В рамках цієї ж теорії Гордон Ньюфельд говорить і про конкуренцію між дітьми – так він називає ревнощі. На його думку, така конкуренція виникає тоді, коли діти думають, що вони рівні між собою, а також коли діти намагаються зайняти п’єдестал батьків, про що свого часу говорив і Зигмунд Фрейд. Ньюфельд для подолання або попередження дитячих ревнощів пропонує дотримуватися простих принципів:

    1)      Батьки є центром і опорою. Батьки мають найвищий авторитет і найвищий пріоритет. Діти та їх інтереси мають «крутитись», як планети, довкола батьків.

    2)      Батьки мають пояснити кожній дитині її місце в сімейній ієрархії, а також м’яко та наполегливо допомагати дотримуватись її. Старша дитина – головніша за другу, друга – за третю і так далі. Але над ними всіма стоять батьки – люблячі, турботливі, проте непохитні.

    3)      Для уникнення конкуренції батьки можуть застосовувати метод «сватання» – коли старша дитина з подачі батьків стає орієнтиром для молодшої. Вона не перебирає відповідальність за менших дітей на себе (в жодному разі!), але за допомогою батьків в очах молодших стає прикладом, гідним наслідування. Старша дитина у відповідь на це починає проявляти турботу про молодших. Тоді й відпадає потреба в змаганні.

    І наостанок: чому ревнощі – це добре

    Ми, батьки, готові докладати всіх можливих зусиль для того, щоби створити дітям умови, яких не було у нас. Та все ж варто пам’ятати, що уникнути ревнощів, конкуренції та конфліктів протягом всього періоду дорослішання дітей неможливо. Оскільки вони якраз і є інструментом самопізнання та дорослішання. Написавши це, я зрозуміла, що починаю почуватись неповноцінною, оскільки дитячі ревнощі до мене прийшли аж тепер, у дорослому віці. Але, як кажуть, – часто діти нам даються для того, щоби прожити із ними те, чого не вдалось прожити в нашому власному дитинстві. В моєму випадку це – ревнощі, котрі закінчуються примиренням і обіймами. Між іншим, саме молодшенький привніс в нашу сім’ю цю ніжну традицію: говорити «я тебе люблю» просто так і міцно-міцно обніматись без причини. Йому спочатку вдалося через довгу дресуру навчити цього мене, потім підключити до дійства експресивну та різку в критиці сестру і насамкінець суворого і мовчазного батька. Все це не позбавляє нас феєричних сутичок на тему «ти його любиш більше, ніж мене!», або «ти йому все пробачаєш», або «чому їй все можна». Але я призвичаїлась до цього, і навіть рада, що весь цей «турнір» можна завершити міцними й теплими обіймами під звуки «і я тебе теж люблю».

    Автор: Тетті Саніна

    Facebook Comments
    Анонс