Як забезпечити дитині психологічний комфорт у сім’ї? Теорія прив'язаності Ньюфельда

Як часто ви подумки, а то й уголос вигукуєте: «Ми такими не були! Ми так зі старшими не поводились! Що ж це за діти такі?!» І це ми говоримо не про якихось чужих, невихованих монстрів, а про своїх ріднюсіньких чад. Нещодавно з’явились широко нині відомі терміни: «діти-індиго» та «діти з підвищеною чутливістю». Водночас почала розвиватись нейропсихологія, масово почали ставити діагнози «СДУГ» та «аутизм». Можливо, наука зробила великий крок уперед і навчилась нарешті визначати та класифікувати подібні відхилення, а можливо – теперішні діти потребують іншого розуміння, оскільки вони вже не такі, як ми чи наші батьки…

Останніми роками серед батьків почала набувати популярності теорія прив’язаності, розвинута клінічним психологом Гордоном Ньюфельдом, автором книги «Не втрачайте своїх дітей» (Hold on to Your Kids: Why Parents Need to Matter More Than Peers). На жаль, в одній статті неможливо викласти всю теорію та кроки, за допомогою яких можна повернути довірливі стосунки із дітьми, із самим собою та навіть цілим світом. Але принаймні спробувати було варто 🙂

 Ньюфельд

Щоб кактус зацвів

Розкриття потенціалу, на думку Ньюфельда, є неминучим, але спонтанним. Не можна змусити яблуню цвісти силою волі, не можна й примусово розкрити потенціал людини, якщо умови для цього не підходять. Отже, наше з вами батьківське завдання – створити відповідні умови, аби наші яблуньки, грушки та кактуси «зацвіли».

Щоби дитина (та й будь-яка людина) могла розкрити свій потенціал, потрібно, аби вона могла:

  1. незалежно функціонувати;
  2. приймати та переживати невдачі;
  3. спілкувалась із собі подібними, зберігаючи індивідуальність.

Із цих трьох характеристик нам більш-менш вдається навчити наших дітей бути незалежними. Однак чи вдається нам сформувати особистість, котра вміє переживати невдачі? Більше того – чи вміємо ми самі переживати невдачі? Брати до уваги досвід і продовжувати рухатись? Щодо себе, то мушу визнати – ні. Чи вдається нам, з нашим колективістським минулим, навчити дітей балансувати між «я» та «ми» без перекосів?

Крок за кроком

За Ньюфельдом, дитина протягом розвитку має успішно пройти три етапи:

  1. Становлення – прагнення бути окремим. Ми його не можемо стимулювати – адже самостійності неможливо навчити, вона має дозріти всередині.
  2. Адаптація – вміння приймати невдачі та справлятись із ними. Але адаптація в першу чергу полягає у вмінні усвідомлювати свою безсилість, приймати те, що змінити неможливо.
  3. Інтеграція – вміння чути сигнали зсередини та ззовні, осмислювати їх та використовувати для вирішення поставлених завдань.

Якщо якийсь із етапів не було пройдено або штучно прискорено, то відбувається так зване застрягання – дитина дорослішає, але її поведінка не стає зрілішою. Коли дитина почувається не захищеною від світу, коли її змушують брати на себе відповідальність, до якої вона не готова, або жити в умовах, котрі не відповідають її потребам – дитина застигає в дозріванні. Симптомами застрягання можуть бути різні.

Байдужість. Коли дитині забороняють відчувати і проявляти негативні емоції, мозок відфільтровує болючі почуття, дитина втрачає здатність відчувати гнів, горе, сум або нудьгу і перестає гніватись, плакати чи вередувати. Тут би нам порадіти і похвалити дитину, але не варто – це не зріле вміння керувати емоціями, а лише їх пригнічення. Така ситуація зокрема виникає у немовлят у дитбудинку. Вони перестають плакати, оскільки не мають відгуку на свої потреби.

Відкидання. Дитина не сприймає реальних душевних переживань, котрі можуть зробити її вразливою, замінюючи їх на нереалістичні. Наприклад, не страждає від смерті близької бабусі, але коли ламається іграшка, реагує бурхливо-награно.

Захисне відчуження – дитина відмовляється від близькості з тим, до кого прив’язана, щоби не відчувати постійний біль відокремлення. Наприклад, дитина з легкістю іде до дитячого садочка і не хоче додому, щоби не відчувати знову і знову «втрату» батьків.

Що ж робити?

Ньюфельд вважає, що найголовніше, з чого потрібно почати, – це забезпечити дитині відчуття захищеності. Найкраще це зробити, відновивши втрачену прив’язаність.

Мати виношує дитину 9 місяців, і нікому не спадає на думку якнайшвидше її народити і розірвати безцінну пуповину. Але вже народжену дитину чомусь підганяють ставати самостійною, бо не встигне 🙂 І часто нам це вдається – діти виглядають більш самостійними, однак із часом їх поведінка чомусь псується, вони не довіряють нам або стають байдужими. Ми так боїмося того, що наші діти, якщо дати їм таку можливість, залишаться залежними назавжди, і так прагнемо прищепити їм самостійність ізмалечку… Однак ця незалежність врешті-решт стає незалежністю від нас самих, а непрожиту потребу прив’язаності діти переносять або на іншого дорослого, або на своїх однолітків.

Ньюфельд пропонує повернути дітей під батьківське крило, до утроби прив’язаності. Адже щоб у ембріона правильно сформувались всі органи, потрібне спокійне дозрівання. Якщо ж дитина народилась раніше, то їй створюють такі умови, щоби, допоки не сформується те, що має, імітувати материнське лоно. Те саме і з дітками, що якимось чином втратили емоційний зв’язок із батьками: їх треба повернути в безпечне ближнє коло, де вони почуватимуться захищеними. Де можна проявляти негативні емоції – боятись, засмучуватись, плакати, нудьгувати. Де батьки створять дитині можливість безпечно пізнавати свій емоційний світ і вчитись керувати своїми емоціями. Світ, в якому можна покластись на батьків, а не захищатись самому.

Але повернути дитину до внутрішнього кола буває не так-то й просто. Для початку треба встановити надійний контакт із дитиною. Ось деякі правила, які в цьому допоможуть:

  • Заволодівайте увагою, а не командуйте нею. Інакше отримаєте порожній погляд.
  • Якщо не можете впіймати погляд, то постарайтесь потрапити в зону уваги іншими способами, наприклад, через звуки чи через дотик.
  • Перш ніж досягнути згоди у важливих для вас питаннях у вигляді кивка, спробуйте досягти легкої згоди на прості питання: «погода чудова, правда?», «у тебе в руках собачка?».
  • Якщо не можете поки заволодіти увагою, не пробуйте керувати дитиною. Без дозволу дитини це вам не вдасться, і ви лише розпишетесь у власному безсиллі. Спробуйте через якийсь час знову.

Є контакт!

Коли вам вдалось уже встановити міцний контакт із дитиною, то наступним кроком буде повернути довіру у ваші стосунки, закріпити свій статус піклувальника:

  • Постарайтесь, щоби залежність дитини від вас була легкою та безпечною.
  • Не зловживайте залежністю дитини, не експлуатуйте її.
  • Допомагайте дитині у всіх її починаннях, показуйте їй світ та розкривайте їй власні можливості.
  • Будьте щедрими в своїх пропозиціях піклуватись, доглядати, допомагати і приймати відповідальність за дитину.
  • Пам’ятайте: поки діти не в змозі існувати автономно, їм необхідно залежати від дорослих, і краще, щоби цими дорослими були рідні.
  • Пам’ятайте, що бажання бути незалежним з’являється лише тоді, коли потребу в залежності вичерпано.

P.S. Цікаво почути вашу думку в коментарях: чи відчуваєте ви себе здатними балансувати між індивідуальним і колективним, чи вмієте переживати невдачі. Що, на вашу думку допомогло/завадило формуванню таких здатностей?

Автор: Тетті Саніна

Facebook Comments
Анонс
загальна
СВІТМАМ ЗМІНЮЄТЬСЯ

Педагогический прикорм: плюсы и минусы

Анонс Анонс Педагогический прикорм: плюсы и минусы

Как зарегистрировать новорожденного и оформить одноразовую помощь при рождении ребенка

Анонс Анонс Как зарегистрировать новорожденного и оформить одноразовую помощь при рождении ребенка